Етюд у смарагдових тонах - Страница 7

газети з Богемії в пошуках згадки про те, чим недавно займався принц. Саме зних я дізнався, що театральна трупа з Англії минулого місяця приїздила до Прагиі давала виставу, на якій був присутнім принц Франц Драго…

– Святіпокровителі, – сказав я. – То цей Шеррі Верне...

– Рестораціоніст,саме так.

Я хитав головою,дивуючись інтелекту і спостережливості мого друга, коли в двері постукали.

– Це, певне, нашаздобич! – сказав мій друг. – Будьте пильними!

Лестрейд глибоко запхнувруку до кишені, де, без сумніву, лежав пістолет. Він нервово ковтнув слину.

Мій друг покликав:

– Заходьте, прошу!

Двері відчинились.

Це був не Верне іне Кульгавий лікар. Це був один з тих молодих арабів, що заробляють копійчину,виконуючи різні доручення – раніше їх називали працівниками контори містераПіди-Туди.

– Прошу, панове, –сказав він. - Чи є серед вас містер Генрі Кемберлі? Один джентльмен попросивдоставити йому записку.

– Це я, – сказавмій друг. – Ось тобі півшилінга. Скажи-но, як виглядав той джентльмен, що давїї тобі?

Юнак, назвавшисьВіггінсом, спробував монету на зуб і миттєво сховав її, а тоді розповів, щозаписку йому дав веселий чолов‘яга, високий, темноволосий і, на додачу, злюлькою в руці.

Та записка теперпереді мною і я дозволю собі привести її тут.

Мій дорогий сер,

Не звертаюся до васяк до Генрі Кемберлі, бо Ви не маєте жодного відношення до цього імені. Менедивує, що Ви не назвалися своїм справжнім, адже це добре ім‘я і воно робить Вамчесть. Я прочитав ряд Ваших статей, коли мав змогу їх дістати. Насправді, янавіть вів із Вами доволі плідне листування стосовно певних теоретичнихнеточностей у вашій статті «Про динаміку астероїдів» два роки тому.

Мені було дуже приємно зустріти Вас учора ввечері. Дамкілька порад, які в майбутньому можуть стати Вам у нагоді в тій професії, якуВи наразі обрали. Перш за все, людина, яка палить, звісно, може мати зовсімнову люльку або не мати тютюну, але щоб і одне, і друге разом - вкраймаловірогідно. Принаймні, не більш вірогідно, ніж те, що театральний агент,якого супроводжує мовчазний армійський офіцер у відставці (Афганістан, якщо яне помиляюсь), гадки не має, яку частку зазвичай платять трупі на гастролях.Крім того, Ви маєте рацію, кажучи, що вулиці Лондона мають вуха, проте вмайбутньому Вам не слід сідати у перший-ліпший кеб. Вуха кебменів нічим негірші, якщо їхні власники бажають послухати.

Ви, безумовно, маєтерацію в одному зі своїх припущень: саме я заманив покруча до тієї кімнати вШордічі.

Якщо Вам цікаво,то, дізнавшись про те, яким розвагам він надавав перевагу, я сказав йому, щодістав для нього дівчину, яку викрали з монастиря в Корнволлі, де вона ніколине бачила чоловіків, і що досить буде одного його вигляду, одного доторку,щоб штовхнути її в безодню божевілля.

Якби дівчинаіснувала насправді, він узяв би її, влаштувавши з її божевілля бенкет,і висмоктав би її, як висмоктують спілий персик,залишаючи самі тільки шкірку та кістку. Я бачив, як вони таке роблять. Я бачив,як вони роблять речі значно гірші. Це не та ціна, яку нам слід платити за мир іпроцвітання. Вона занадто висока.

Добрий доктор, мійоднодумець і справжній автор наших п‘єс (він вміє догодити публіці), чекав нанас із ножами напоготові.

Я надсилаю цюзаписку не для того, щоб поглузувати чи сказати «спіймайте мене, якщо зможете»,бо ми, поважний доктор і я, вже далеко, і Вам нас не знайти, а для того, абиповідомити, що мені було приємно мати гідного супротивника, хоч і ненадовго.Наразі, більш гідного, ніж ті нелюдські істоти з пекла.

Боюся, трупідоведеться шукати нового провідного актора.

Я непідписуватимусь іменем Верне, натомість, поки полювання не завершене і світ невідновлено, прошу подумки називати мене просто,

Rache

Інспектор Лестрейдвибіг із кімнати, скликаючи своїх людей. Вони зажадали від юнака Віггінса, щобтой відвів їх туди, де йому передали записку. Можна подумати, актор Верне чекавна них там, попахкуючи люлькою. Ми з моїм другом дивилися з вікна, як вонибіжать, і хитали головами.

– Вони зупинять іобшукають усі потяги, що їдуть із Лондона, а також усі кораблі, щовідправляються з Альбіону до Європи чи Нового Світу, – сказав мій друг. –Шукатимуть високого чоловіка і його супутника, який трохи накульгує, нижчого,кремезнішого, схожого на лікаря. Закриють порти. Заблокують усі виходи зкраїни.

– То ви гадаєте, що їх спіймають?

Мій друг похитав головою.

– Можливо, я помиляюсь, – сказав він, – але готовий битися об заклад, щовін зі своїм другом зараз десь у милі звідси, у нетрях Сент-Джилса, куди поліція наважується заходити не менш, аніж удесятьох.Вони ховатимуться там, поки галас на вщухне. А тоді візьмуться за своє.

– З чого ви робите такийвисновок?

– З того, – сказавмій друг, – що на їх місці я б вчинив саме так. До речі, записку слід спалити.

Я насупився.

– Але ж це доказ, –сказав я.

– Це антиурядовамаячня, – сказав мій друг.

Мені таки слід булознищити її. І справді, коли Лестрейд повернувся, і я сказав, що спалив її, вінсхвалив моє рішення, назвавши його розумним. Лестрейд не втратив своєїпосади, а моєму другові принц Альберт перадавзаписку, в якій поздоровляв із успіхами в розкритті справи, шкодуючи при цьому,що зловмисник і досі на свободі.

Шеррі Верне, чи яктам його звуть насправді, досі не спіймали. Так само не знайшли й сліду йогоспільника-вбивці. Підозрюють лише, що це колишній військовий хірург на йменняДжон (або Джеймс) Вотсон. Цікаво те, що він теж, як з’ясувалося, побував у Афганістані. Я питаю себе, чи не могли