Етюд у смарагдових тонах - Страница 5

витирати очі льняною хусткою.

Вистава закінчиласьвражаючою історичною постановкою: уся трупа грала жителів села, що сім віківтому стояло на березі моря. Вдалині вони побачили фігури, що виринали з води.Головний герой радісно оголосив селянам, що це, як сказано в пророцтві, Одвічніповертаються зі Р’льєху і з туманної Каркози, і з рівнин Ленга, де вони спаличи чекали, чи перебували час своєї смерті. Комедіант висловив думку, що усі селяниз‘їли забагато пирога і випили забагато елю, і що фігури їм увижаються.Огрядний джентльмен, який грав жерця римського Бога, сказав селянам, що цемонстри і демони з глибин, і що їх треба знищити.

У кульмінації герой убив священика його власним розп‘яттям і приготувавсяпривітати Їх. Героїня співала арію, яка надовго запала мені в пам‘ять, а тимчасом на задньому плані чарівний ліхтар створював дивовижну ілюзію. Здавалося,що це Їхні тіні пролітають у небі: самої Королеви Альбіону, Чорного ВолодаряЄгипту (його обрис був майже людський), а тоді тінь Прадавнього Цапа, БатькаТисячі, Імператора Всього Китаю, Царя Незбагненного, Того, Хто Керує НовимСвітом, Білої Пані Антарктичної Твердині та решти. Коли тіні пролітали надсценою, у публіки в залі виривалося таке могутнє «Ура!», від якого, здавалось, ажповітря тремтіло. На намальованому небі зійшов місяць, а тоді, в зеніті, зновузавдяки театральній магії, він із блідо-жовтого, яким описують його старілегенди, став затишно-багряним, яким усі ми звикли бачити його сьогодні.

Актори кілька разіввиходили на уклін під аплодисменти і сміх глядачів, а потім куліси опустилисьвостаннє, і вистава закінчилась.

– Отож, – сказавмій друг. – Що ви думаєте?

– Дуже, дуже добре,– відповів я, відчуваючи, що руки мої болять від аплодисментів.

– Оце завзятийтеатрал! – посміхнувся він. – Ходімо за лаштунки.

Ми вийшли на вулицю, звернули до провулку і стали перед службовим входом,де сиділа жінка з жировиком на щоці і завзято в‘язала. Мій друг подав їй своювізитку, і жінка вказала нам дорогу до загальної гримерної кімнати сходаминагору.

Масляні лампи йсвічки блимали перед заляпаними дзеркалами, чоловіки і жінки знімали грим іодяг, не переймаючись правилами пристойності. Я відвів очі, а мій другзалишився незворушним.

– Чи можу я бачитимістера Верне? – гучно спитав він.

Дівчина, що гралаподругу героїні в першій п‘єсі і зухвалу дочку господаря заїжджого двору востанній, показала у дальній кут кімнати.

– Шеррі! ШерріВерне! – покликала вона.

На оклик підвівсяхудий молодий чоловік; по цей бік вогнів рампи він здавався не таким ставним.Він допитливо нас роздивлявся.

– Здається, ми немали приємності…?

– Мене звуть ГенріКемберлі, – сказав мій друг, трохи розтягуючи слова. – Ви, певно, чули промене.

– Мушу зізнатися,що не мав такої честі, – сказав Верне.

Мій друг вручивактору гравіровану картку.

Чоловік прочитав їїз живою цікавістю.

– Театральнийагент? З Нового Світу? Отакої. А це...? – Він подивився на мене.

– Це мій друг,містер Себастіан. Він не належить до театрального кола.

Я потис акторовіруку, пробурмотівши щось про те, як мені надзвичайно сподобалася вистава.

Мій друг сказав:

– Чи бували виколись у Новому Світі?

– Не мав такоїчесті, – зізнався Верне, – хоча це моя давня заповітна мрія.

– Що ж, любийдруже, – сказав мій друг із безпосередністю жителя Нового Світу, – можливо,ваше бажання здійсниться. Ця ваша остання п‘єса. Я ніколи не бачив подібного. Їїнаписали ви?

– На жаль, ні.Автор п‘єси – мій хороший друг. Втім, я придумав механізм магічного ліхтаря длягри тіней. Кращого на нинішній сцені не знайти.

– Чи можете виназвати ім‘я автора? Можливо, мені треба буде особисто говорити з вашим другом.

Верне похитавголовою.

– Боюся, що ценеможливо. Він дорожить своєю професійною репутацією і не бажає, щоб йогозв‘язок із театральною сценою став загальновідомим.

– Я розумію. – Мійдруг витяг люльку і підніс її до рота. Тоді він поплескав по кишенях.

– Перепрошую, – мовиввін, – здається, я десь загубив свого кисета.

– Я палю міцнучорну махорку, – сказав актор, – але якщо ви не проти…

– Аж ніяк! – жваво відповів мійдруг. – Я і сам люблю міцне зілля.

Він набив люльку тютюном актора і вони вдвох пускали дим, поки мій друг описував,якими він бачить гастролі містами Нового Світу, від Манхеттена до самогокраєчка континенту далеко на півдні. Він запропонував, щоб першим актом сталаостання п‘єса із тих, які ми щойно побачили. Решта вистави могла б розповістипро те, наскільки Одвічні вищі за людство і його богів, про те, якимварварським і темним був би світ, якби Королівські сім‘ї не наглядали за нами.

– Але автором п‘єси має бути ваш таємничий приятель, тож саме йомувирішувати про що йтиме мова, – зауважив мій друг. – Будемо грати за йогосценарієм. Я ж, зі свого боку, гарантую вам, що глядачів наб’ється більше, ніжви можете уявити, а також значну частку прибутку з квитків. Скажімо, п‘ятдесятвідсотків!

– Приголомшливапропозиція, – сказав Верне. – Я сподіваюся, що ми палимо звичайний тютюн, імені це не ввижається!

– Ні, сер, усенасправді! – сказав мій друг, затягнувшись і усміхнувшись жарту. – Приходьте завтрадо мене на Бейкер-стріт, скажімо, о десятій і приводьте свого приятеля-драматурга,а я підготую контракти.

За цими словамиактор став на стілець і поплескав у долоні, просячи уваги.

– Пані та пановенашої трупи, я хочу зробити оголошення., – сказав він, і його голос пролунав навсю кімнату. – Цього джентльмена звуть Генрі Кемберлі, він театральний агент,