Етюд у смарагдових тонах - Страница 4

хто зробив це з ним.

– Я зроблю все, щовід мене залежить, – сказав мій друг.

– Я читав вашімонографії, – сказав принц Альберт. – Саме я запропонував звернутися до вас поконсультацію. Сподіваюсь, я не помилився.

– Я теж, – сказавмій друг.

А тоді параднідвері відчинились і нас запросили до темної зали, де на нас чекала королева.

Її звали Вікторією,бо вона перемогла нас у бою сімсот років тому, її звали Глоріаною, тобто славетною,і ще її звали королевою, тому що будова людського рота не дозволяла вимовити їїсправжнє ім‘я. Вона була величезна, більша, ніж я вважав це можливим. Лежачи напідлозі, вона дивилася на нас згори вниз і не рухалась.

– Зссправу потрібно розсскрити,– долинули до нас із тіні її слова.

– Так, мадам, –сказав мій друг.

Її кінцівка,звиваючись, вказала на мене.

– Зсступіть уперед.

Я хотів зробитикрок, але ноги відмовили мені.

На допомогу прийшовмій друг. Він узяв мене за лікоть іпідвів до її величності.

– Не бійзсся. Будежш коризссним. Будежш товарижшем.

Ось що вона мені сказала.В її вельми приємному контральто чулося легке дзижчання. Її кінцівкарозвернулась, витяглась і торкнулась мого плеча. На секунду, лише на секунду,мене прошив біль сильніший і глибший, ніж я будь-коли відчував, а тоді мененаповнило відчуття легкості. Я відчув, як м‘язи плеча розслабляються, і, впершепісля Афганістану, біль покинув мене.

Тоді уперед ступив мійдруг. Вікторія звернулася до нього, але слів я не чув; я подумав, чи не передаєвона їх зі свого мозку прямо в його? Певно, це була та сама Королівська Рада,про яку я читав у хроніках. Він відповів уголос:

– Звісно, мадам. Ястверджую, що у тій кімнаті в Шордічі з вашим племінником було ще двоє людей. Сліди,хоч і затоптані, не залишають місця сумнівам.

А потім:

– Так, я розумію.Думаю, що так… Так…

Коли ми вийшли зпалацу, він мовчав і не зронив у кебі ані слова аж до самої Бейкер-стріт.

Було вже темно.Скільки ж часу ми провели в палаці?

Кіптявий туманвився під ногами й над головою.

Після нашогоповернення на Бейкер-стріт, у дзеркалі в себе в кімнаті я побачив, що блідашкіра на плечі стала рожевою. Я сподівався, що це мені не привиділося воманливому місячному сяйві.

4. Вистава

Скаржитесь на печінку?!Розливається жовч?! Приступи неврастенії?! Тонзиліт?! Артрит?!Недугам немає кінця, але від усіх допоможе професійне кровопускання. У наші відділення оберемками приходять подяки і рекомендації, з якими можнаознайомитися коли завгодно. Не довіряйте здоров‘я аматорам! Ми займаємося цієюсправою вже дуже давно. В. Цепеш,професійні кровопускання (Увага! Наголос на перший склад – ЦЕ-пеш).Румунія, Париж, Лондон, Вітбі. Надія остання – кровопускання!

Те, що мій другвиявився майстром перевтілень, не мало б мене дивувати, але таки здивувало. Наступнідесять днів до нашого будинку на Бейкер-стріт ходила на диво різноманітнапубліка: підстаркуватий китаєць, молодий гуляка, гладка руда жінка, колишняпрофесія котрої ні в кого не могла викликати сумніву, поважний дідуган зрозпухлою, враженою подагрою перев‘язаною ногою. Усі вони заходили до кімнатимого друга, а потім звідти виходив він сам, перевдягнувшись зі швидкістю, щозробила б честь театральному актору, який грає кілька ролей.

Він не розповідав,що робив у такі дні, а натомість відпочивав, дивився в нікуди, зрідка роблячипомітки, в яких я, чесно кажучи, не зміг розібратися, на будь-якому шматкупаперу, що був під рукою. Здавалось, що думки повністю поглинули його, вінзосереджувався настільки сильно, що я почав хвилюватися за його здоров‘я. Атоді, якось надвечір, він повернувся не в чужій личині, а у власному одязі, і злегкою посмішкою спитав, чи подобається мені театр.

– Як і всім, –відповів я йому.

– Тоді шукайте свійбінокль, – сказав він. – Ми їдемо на Друрі-лейн.

Я думав, що мидивитимемось оперету чи щось подібне, але натомість ми опинились, напевне, унайгіршому на Друрі-лейн театрі, хоч і називався він «Королівським двором».Якщо бути точним, то він навіть не зовсім на Друрі-лейн, бо стоїть у кінцівулиці з боку Шафтсбері-авеню, де та підходить до нетрів Сент-Джилс. За порадоюсвого друга я переклав гаманця до внутрішньої кишені й прихопив із собоюміцного ціпка.

Коли мирозмістилися в партері (я купив апельсинового соку у миловидної дівчини, щорозносила його глядачам, і саме пив, чекаючи початку вистави), мій друг тихосказав:

– Вам неймовірнопощастило, що ви не супроводжували мене до лігов картярів чи борделів. Чи добожевільні – ще одного місця, яке принц Франц вшанував своїм візитом. Але вінніде не був двічі. Ніде, окрім…

Заграв оркестр, ікуліси піднялись. Мій друг затих.

По-своєму, це буланепогана вистава: зіграли три одноактові п‘єси, між якими співали комічнікуплети. Провідний актор був високим і пластичним, мав хороший співочий голос; елегантнапровідна актриса співала так, що її чудово чули по всьому театру; куплетикомедіанту вдавалися блискуче.

Перша п‘єса була легкою комедією положень: провідний актор грав парублизнюків, які ніколи не бачилися, але низка кумедних непорозумінь призвела дотого, що вони обидва заручилися з однією дівчиною, а та вважала, що заручиласяз одним. Актор раз-по-раз перевтілювався, і двері декорацій грюкалибезперестанку.

Друга п‘єсарозповідала зворушливу історію сирітки, що продавала тепличні фіалки на вулиці,голодна і заметена снігом. Її бабуся нарешті впізнала її і заприсяглась, щосаме цю дитину вкрали десять років тому розбійники, але було пізно - змерзлемаленьке янголятко вже не дихало. Мушу зізнатися, що мені не раз довелося