Етюд у смарагдових тонах - Страница 3

збільшувальне скло і підійшов до стіни, щоб оглянути засохлі бризки рідини.

– Ми це вжезробили, – сказав інспектор Лестрейд.

– Справді? – сказавмій друг. – І що ви тоді тут прочитали? Я впевнений, що це слово.

Лестрейд підійшовдо мого друга і подивився на стіну. Трохи вище Лестрейдової голови на пожовклихшпалерах зеленою кров’ю великими літерами було написане слово.

– Rache – прочитавЛестрейд по буквах. – Очевидно, він хотів написати «Рейчел», але щось йомузавадило. Отож, треба шукати жінку…

Мій друг нічого несказав. Він підійшов до тіла і оглянув руки, одну за однією. Пальці буличистими.

– Я думаю, можна несумніватися, що це слово писала не його королівська високість…

– З чого, в дідька,ви…

– Мій любийЛестрейде! Будь ласка, скажіть, що ви не думаєте, буцімто моя голова порожня.Тіло явно не належало людині: колір крові, кількість кінцівок, очі,розташування обличчя – усе це видає особу королівської крові. Я поки не можусказати, до якої сім‘ї він належав, але ризикну висунути здогад, що це,можливо, перший… ні, другий наслідник трону… котрогось із німецьких князівств.

– Вражаюче. –Лестрейд трохи подумав. – Це Франц Драго, принц Богемський. Він прибув наАльбіон у якості гостя її величності королеви Вікторії. Приїхав розвіятися,змінити оточення...

– Тобто, зарадитеатрів, повій і азартних ігор.

– Якщо вам завгодно,– сказав Лестрейд роздратовано. – Як би там не було, ви вказали нам напрям, дешукати цю Рейчел. Хоча я не сумніваюся, що ми все одно знайшли б її.

– Поза всякимсумнівом, – сказав мій друг.

Він продовжив оглядкімнати, кілька разів ущипливо зауваживши, що поліцейські затоптали сліди іпересунули речі, які могли б допомогти відтворити події минулого вечора.

Втім, йогозацікавила невеличка брудна пляма, яку він знайшов за дверима.

Біля каміну вінтакож знайшов щось схоже на попіл чи землю.

– Ви бачили це? –спитав він у Лестрейда.

– Поліцейські їївеличності, – відповів Лестрейд, – зазвичай не звикли хвилюватися через попіл вкаміні. Попіл переважно там і знаходять. – Він стиха засміявся над жартом.

Мій друг узяв пучкупопелу, розтер між пальцями і понюхав його. Нарешті, він зібрав залишки, всипавїх у скляну баночку, закрив її і поклав до кишені.

Він підвівся.

– Як щодо тіла?

Лестрейд відповів:

– По нього прийдутьлюди з палацу.

Мій друг кивнувмені, і ми разом пішли до виходу. Він позіхнув.

– Інспекторе, вашпошук міс Рейчел може не принести користі. Окрім усього іншого, Rache –німецьке слово. Означає помсту. Зазирніть у словник, є ще й кілька іншихзначень.

Ми спустилисясходами і вийшли на вулицю.

– Ви до сьогоднішньогодня не бачили осіб королівського роду, чи не так? – спитав він.

Я похитав головою.

– Що ж, такевидовище легко може позбавити духу того, хто до нього не звик. Любий мій друже,та ви ж тремтите!

– Вибачте, черезхвилинку мені стане краще.

– Чи не хочете трохи прогулятись? –запропонував він, і я погодився, певний того, що як не прогуляюсь просто зараз,то почну кричати.

– Тоді підемо назахід, – сказав мій друг, вказуючи на темну башту Палацу. І ми пішли.

– Отож, – сказавмій друг через деякий час. – З коронованими особами Європи ви ніколи не зустрічались?

– Ні, – сказав я.

– Гадаю, я можузапевнити вас у тому, що скоро зустрінетесь, – сказав він мені. – І цього разуне з трупом. Дуже скоро.

– Дорогий друже, зчого ви робите такий...

Замість відповіді вінпоказав чорну карету, що стояла ярдах у п’ятдесяти попереду. Чоловік у пальто ів чорному циліндрі мовчки чекав поруч із її відкритими дверцятами. На них бувзображений золотий герб, знайомий на Альбіоні кожній дитині.

– Такі запрошенняне відхиляють, – сказав мій друг. Він привітав лакея, припіднявши капелюха, імені здалося, що він усміхався, залазячи у коробку карети і вмощуючись нам‘яких шкіряних сидіннях.

Коли під час поїздки до Палацу я спробував заговорити, він приклав пальцядо губ. Потім він закрив очі і, здавалось, поринув у думки. В свою чергу, я спробувавпригадати усе, що знав про королівську сім‘ю Німеччини, але, окрім того, щоконсорт королеви, принц Альберт – німець, я знав дуже мало.

Я витяг із кишеніжменю монет: коричневих, сріблястих, чорних і мідно-зелених. Я вдивлявся у викарбуванийна кожній з них портрет нашої королеви і одночасно відчував патріотичнугордість і смертельний жах. Я нагадав собі, що колись був військовим і не знавстраху. Я пам‘ятав, що колись це була чиста правда. На хвилину я згадав, як буввправним стрільцем, навіть, снайпером, як я любив думати, але тепер моя праварука трусилась, мов у пропасниці, монетки стрибали і дзенькали, і я відчував одинтільки смуток.

3. Палац.

Доктор Генрі Джекіл радий оголосити про довгоочікуванийпочаток випуску відомого всьому світові «Порошка Джекіла» для широкоговжитку! Відтепер не тільки для обраних. Відкрийте заново своє друге «Я»! Длявнутрішньої і зовнішньої Гармонії! Надтобагато людей, чоловіків і жінок, страждають від душевного запору! «Порошок Джекіла» принесе негайне інедороге полегшення! (Доступний з ванільним і оригінальним ментоловим смаком).

Консорт королеви,принц Альберт, виявився повним чоловіком із залисинами і вражаючими,закрученими вгору вусами. Беззаперечно і поза всяким сумнівом, він був людиною.Він зустрів нас у коридорі, кивнув моєму другові й мені, не спитавши наших імені не подавши руки.

– Королева дужезасмучена, – сказав він з акцентом. Душе. Зазмучена. – Франц був одним з їїулюбленців. У неї багато племінників, але він так її смішив. Ви знайдете тих,